Енергетичний Союз ЄС і Україна: possible/impossible

Енергетичний Союз ЄС і Україна: possible/impossible

Історія створення Енергетичного Союзу ЄС розпочалась у березні 2010 р. під час виступу колишнього голови Єврокомісії Жак Делорома. Єврочиновник підкреслив, що у такій важливій сфері як енергетика не існує єдності європейських країн, національні лідери ведуть свої справи з Путіним сам на сам, що призводить до конфлікту інтересів у середині ЄС. Втім, каталізатором створення Енергетичного Союзу став газовий конфлікт Росії та України у січні 2009 р., що призвів до зупинення на певний час поставок вуглеводнів до Європи територією України. Європейські політики були шоковані поведінкою Кремля та вдались до переосмислення надійності поставок енергоресурсів з Росії, але гостра фаза кризи минула і створення такого Союзу було відкладено у довгий ящик.

Реанімація ідеї ЕнергоСоюзу відбулась у 2014 р., як реакція на російсько-український конфлікт. Упродовж року питання енергетичної безпеки мало для ЄС життєво-важливе значення у світлі військового конфлікту на Сході української держави, анексії Криму, зупинення постачань російського газу до України та загрозою стабільного транзиту зимою 2014/2015 рр.

Концепція Енергетичного Союзу ЄС

Найбільш радикальну та прогресивну концепцію Енергетичного союзу запропонував Д.Туск у квітні 2014 р. Йшлося про єдиний європейський орган, який мав би бути відповідальним за закупки газу для країн-членів ЄС, а також за стандартизацію контрактів на постачання енергоресурсів між державами-членами ЄС та третіми країнами. На думку польського політика, механізм колективних закупок газу дозволив би посилити переговорні позиції Єврокомісії у відносинах з Росією та змінити правила гри на ринку на користь держав-імпортерів. Це б покращило умови постачання блакитного палива, підвищило захист кінцевих споживачів енергоресурсів – громадян ЄС та, можливо, призвело б до їх подальшого здешевлення. Окрім цього, Енергетичний союз, на думку Д.Туска, повинен був сфокусуватись на наступних завданнях: забезпечити механізм солідарності держав-членів ЄС у випадку перебоїв постачання енергоресурсів; збільшити кількість мережевих газових інтерконнекторів для диверсифікації постачань; забезпечити зростання внутрішнього виробництва енергоресурсів; залучити нових постачальників газу, зокрема скрапленого газу, наприклад, з США та Австралії, а також забезпечити розширення створеного у 2005 році Енергетичного співтовариства з метою імплементації норм і правил ЄС у новоприйнятих країнах, зокрема і в Україні.

На жаль, в опублікованому у лютому 2015 р. програмному документі Європейська комісія відійшла від пропозицій Д.Туска, суттєво узагальнивши основи створення Енергетичного Союзу за наступними напрямками:

У 2014 р. після виборів до Європейського парламенту нову Комісію очолив колишній прем’єр-міністр Люксембургу Жан-Клод Юнкер, котрий створення ЕнергоСоюзу назвав пріоритетним завданням свого президентства. З цією метою була введена нова посада віце-президента Єврокомісії з питань Енергетичного Союзу (the European Commission, in charge of Energy Union), яку зайняв досвідчений словацький дипломат Марош Шевчович.

Втім, сьогодні проект «Енергетичний Союз ЕС» знаходиться на стадії дебатування та формування законодавчої бази, але сам процес не рухається швидкими темпами і попереднє анонсування про фіналізацію проекта до кінця 2017 року викликає сумнів. Насправді, існує певний когнітивний дисонанс між Західною і Східною Європою щодо мети створення нового енергетичного проекту.

Однією з головних проблем є недостатнє інвестування у газову інфраструктуру ЄС. Для вирішення проблеми у 2011 р. Європейська комісія запропонувала так званий енергетичний інфраструктурний пакет (energy infrastructure package), який згодом отримав назву Проект загального інтересу (project of common interest). В результаті, Комісія отримала мандат на співфінансування проектів енергетичної інфраструктури під Європейським механізмом взаємодії (Connecting Europe Facility, CEF). Загальний бюджет для CEF до 2020 року складає €5,85 млрд. в той час як для вирішення всіх інфраструктурних проблем на газовому ринку Європи потрібно близько €70 млрд. У 2014 р. Єврокомісія відібрала 27 газових проектів, які будуть фінансуватись через механізми CEF, й у листопаді того ж року виділено перший транш у розмірі €647 млн. на вказані проекти, згодом у 2015 р. надійшло ще €650 млн.

Також Єврокомісія прагне посилити контроль за укладанням контрактів між країнами-членами та постачальником газу, котрий має долю на ринку певної держави понад 40%. В першу чергу мова йде про угоди між країнами Центральної і Східної Європи та російським Газпромом. Таким чином, Комісія може стати третьою стороною у переговорах, по-суті виконуючи роль медіатора, які передують підписанню таких угод, щоб запобігти тиску з боку постачальників та зробити міжурядові домовленості більш прозорими. Ця пропозиція викликали потужні дебати під час засідання Європейської Ради у березні 2015 р. Найзапеклішими опонентами ініціативи були західноєвропейські країни (Німеччина, Австрія, Франція) та навіть деякі члени Вишеградської групи (Угорщина, Чехія), які поки не готові ділитись конфіденційною бізнес-інформацією та бояться порушити привілейовані відносини між імпортером та постачальником. Все це зайвий раз демонструє наскільки складно в межах ЄС виробити спільну енергетичну політику (one-voice energy policy).

Україна

Наразі Україна занурилась у внутрішні політичні проблеми, один політичний скандал змінює інший, менеджерський потенціал використовується на перерозподіл енергетичного ринку, а не його реформування. Імплементація Третього Енергетичного Пакету, а також реформування енергетичного сектору відверто пробуксовують, - ринок газу так і не створено, законопроект про ринок електроенергії дискутується вже не перший рік, не має чіткої концепції анбандлінгу енергетичного монополіста НАК Нафтогаз, відсутнє стратегічне бачення розвитку галузі на коротко та довгострокову перспективу. За 2014-2016 рр. Україна погано виконала «домашнє завдання» із імплементації реформ та продовжує зберігати високий рівень олігархізації національної енергетики, на чому не одноразово наголошували європейські політики. Сумно це констатувати, але на сьогодні наша держава має лише кілька «історій успіху» у реформуванні галузі та створенні енергоринку. Більш того, український уряд концентрує увагу на внутрішній енергетичній політиці, а от зміна архітектури європейського/глобального енергетичного ринку поза увагою посадовців, в той час як ці зміни набувають революційного характеру. В Європі зароджується нова модель енергоринку та створюються нові інструменти енергетичної політики і дипломатії.

Сьогодні в європейських державах відверто точиться конкурентна боротьба за створення газових “хабів”, реалізації альтернативних проектів постачання газу до країн Центральної і Східної Європи, наприклад реалізація ініційованого Польщею проекту «Північна брама», тобто постачання норвезького газу до польського кордону. У разі створення східноєвропейського газового хабу величезне значення для останнього матимуть українські підземні газові сховища (ПГС) із загальним обсягом близько 26 млрд.м3 на заході України. Проведені у 2014 р. стрес-тести європейської газотранспортної системи показали, що безперервне постачання можна забезпечити лише за умови використання ПСГ. Країни Східної Європи мають певний дефіцит сховищ, тому українські потужності ПСГ становлять інтерес для європейського бізнесу. Але наріжним каменем у реалізації спільних проектів щодо використання українських ПСГ залишається дисонанс на нормативно-правовому і економічному рівні між Україною та країнами ЄС. Поки що у цій сфері Київ і Брюссель говорять на різних мовах.