Гендерна політика: українські та європейські реалії

Гендерна політика: українські та європейські реалії

Гендерна рівність безумовно одна з основних цінностей Європейського Союзу, що є необхідною передумовою сталого розвитку “sustainable development” ЄС. Першим кроком в цьому напрямку стало проголошення принципу рівної оплати роботи для жінок та чоловіків у Римському Договорі у (1957). З тих пір політика ЄС реалізується з урахуванням принципу гендерного балансу та недискримінації.

У політиці забезпечення гендерної рівності ЄС керується подвійним підходом, що включає:

ЄС воліє впроваджувати гендерний підхід як у внутрішній політиці, так і у зовнішніх відносинах. Країни-кандидати, що бажають вступити у ЄС мають відповідати “копенгагенським критеріям”, зокрема щодо гендерної збалансованості. ЄС включає положення щодо гендерної проблематики в усі програми, в тому числі це стосується Європейського інструменту сусідства.

В цьому сенсі зовнішня політика щодо гендеру реалізується і через положення Угоди про асоціацію між ЄС та Україною. Зокрема у преамбулі до Угоди сторони декларують відданість спільним цінностям, що ґрунтуються на повазі до прав людини, недискримінації, повазі до різноманіття, які сприяють участі України в Європейських політиках. Зміцнення поваги до демократичних принципів та недискримінація осіб, які належать до меншин, повага до різноманітності становлять основу політичного діалогу між ЄС та Україною (ст.4 Угоди).

Окрім загальної декларації гендерної рівності (здорових умов праці, соціального захисту, гідної праці та політики зайнятості) Україна бере на себе зобов’язання виконувати ряд Директив ЄС щодо антидискрімінації та гендерної рівності, згадка про які міститься у Додатку до Угоди про асоціацію (Додаток ХL до глави 21). Цей Додаток містить 6 Директив, які має бути впроваджено протягом 3-4 років. Питання гендеру зокрема містяться у директивах щодо рівного ставлення у сфері зайнятості та професійної діяльності, рівного ставлення до чоловіків та жінок у питаннях доступу та постачання товарів та послуг, щодо батьківської відпустки, поліпшення безпеки та гігієни праці вагітних працівниць, працівниць, які нещодавно народили, чи годувальниць, рівного ставлення до чоловіків та жінок у сфері соціального забезпечення.

Як бачимо положення Угоди про асоціацію в більшій мірі направлено на встановлення рівних прав та можливостей у соціальному сектору и сфері праці, недискримінація в політичній сфері та рівний доступ до прийняття політичних рішень виходить з загальних положень про “недискримінацію” та “поваги до різноманіття”.

Після приєднання Україні до Пекінської декларації та Платформи дій український парламент прийняв ряд законів, які декларують рівні права та можливості жінок та чоловіків на виборах. Зокрема мова йде про положення щодо необхідності включення не менше 30 відсотків осіб однієї статі у виборчі списки кандидатів у депутати місцевих рад (ЗУ «Про місцеві вибори»), а також положення, за яким у статуті партії має міститься зобов’язання включати у виборчі списки не менше 30 відсотків осіб однієї статі (ЗУ “Про політичні партії”).

Однак обов’язок партій підтримувати гендерний баланс в Україні - це досі прерогатива партійного керівництва. Не зважаючи на існування вимог до політичних партій зважати на гендерний баланс при складанні партійних списків кандидатів, для партії не наступає жодних наслідків у випадку недотримання цих норм. Як продемонстрували останні вибори до місцевих рад (2015 року) недодержання вимог щодо гендерного квотування не є достатньою причиною для відмови у реєстрації партії на виборах.

Тобто на даному етапі Україна обрала для себе форму добровільних гендерних партійних квот. Добровільні партійні квоти виникають внаслідок добровільного покладення партією на себе зобов’язання включати певний процент жінок у партійний виборчий список. Такий тип партійних квот є доволі розповсюдженим у Європейських країнах. У Швеції, наприклад, партійні квоти за формулою «жодна стать не має бути представлена менше ніж 40 %» з’явилися ще у 1970-х роках, в результаті - вже у 1988 році кількість жінок-парламентарів становила 39 % (Документ). У цьому випадку добровільне партійне квотування набрало популярності та зарекомендувало себе як дієвий інструмент для впровадження політики гендерної рівності.

На відміну від Швеції, в якій гендерний баланс – це скоріше результат багаторічної гендерної практики як в сфері праці та соціальної політики, так і в сфері політичної участі, Україна не може спиратись на багаторічні традиції в рамках вітчизняних гендерних реформ.

Згідно із даними, представленими Комітетом Виборців України в рамках гендерного моніторингу на місцевих виборах 2015 року, серед 123 партій, що взяли участь у місцевих виборах, тільки в 23 випадках центральні органи партії очолює жінка, або жінка є одним з керівників (17,4%). З 132 партій, що брали участь у місцевих виборах, тільки 51 (або 38%) розміщують свій статут у вільному доступі, серед опублікованих статутів, 13 (або 25%) враховують норму про квоту в списках кандидатів до Верховної Ради. (Фінальний звіт за результатами ґендерного моніторингу на місцевих виборах 2015 року в Україні)

На рівні парламенту ситуація дещо інша. Діюча Верховна Рада має найбільше жінок-народних депутатів за всю історію незалежності України - близько 12 % від загального складу. Для порівняння У ВР попереднього скликання було лише 9.9 % жінок, а першого скликання – 2.3 %.

Втім у країнах ЄС середні показники значно вищі, за останніми даними співвідношення жінок у національних парламентах та урядах країн членів ЄС збільшилось відповідно з 22 % та 21 % у 2004 році до 29% та 27% у 2015-2016 роках.

Цікаво, що відповідно до Стратегії з гендерної рівності ЄС, заплановано збільшення представництва жінок у Комісії Європейського союзу як найменше до 40 % відсотків до кінця 2019 року. Нагадаємо Комісія ЄС відповідає ролі і функціям уряду у системах національних держав.

Кількість жінок у національних парламентах %

Укладення Угоди про асоціацію між ЄС та Україною має стати новим етапом на шляху до гендерно збалансованої політики держави. Тим не менш ратифікація положень Угоди щодо гендерної збалансованості - це черговий виклик для України, яка прагне інтегруватися до європейської спільноти.

Чи зможе Україна адаптуватися до нових “правил гри”? Чи носитимуть реформи послідовний, змістовний характер або залишаться тільки деклараціями, прописаними на папері? – питання, які ще довго залишатимуться відкритими.